Столица: Симферополь
Крупнейшие города: Севастополь, Симферополь, Керчь, Евпатория, Ялта
Территория: 26,2 тыс. км2
Население: 1 977 000 (2005)
Крымовед
Путеводитель по Крыму
История Крыма
Въезд и транспорт
Курортные регионы
Пляжи Крыма
Аквапарки
Достопримечательности
Крым среди чудес Украины
Крымская кухня
Виноделие Крыма
Крым запечатлённый...
Вебкамеры и панорамы Карты и схемы Библиотека Ссылки Статьи
Интересные факты о Крыме:

В Балаклаве проводят экскурсии по убежищу подводных лодок. Секретный подземный комплекс мог вместить до девяти подводных лодок и трех тысяч человек, обеспечить условия для автономной работы в течение 30 дней и выдержать прямое попадание заряда в 5-7 раз мощнее атомной бомбы, которую сбросили на Хиросиму.

Главная страница » Библиотека » X Дмитриевские чтения. История Южного берега Крыма

А.В. Висич. Постать Євгена Григорука у контексті постреволюційної доби

Творчість українських письменників 20—30-х років XX століття, що замовчувалась тривалий час, активно почала повертатись до читача ще з 80-х років. На сьогодні, здається, не лишилось «білих плям» в історії української літератури: жертв терору реабілітовано, відтворені й всебічно досліджуються табуйовані за радянські часи тексти та біографії їх авторів. Надзвичайна увага до письменників-жертв, до так званого «розстріляного відродження», хоч і правомірна, проте часом применшує роль тих літераторів, що уникли жорн репресій, а від так і страждального тернового вінка. Уважний погляд на твори Василя Чумака, Гната Михайличенка, Леоніда Скрипника (Ляйна), Івана Дніпровського та ін. дає зрозуміти, що якби не рання смерть, то індивідуальний почерк, незалежне мислення та національне самоусвідомлення неодмінно поставило б цих письменників перед нелегким вибором: пристосуванство або табори. Серед тих, що залишились в тіні, — ім'я молодого поета, енергійного організатора видавничої справи Євгена Григорука, чия доля безпосередньо пов'язана з Кримом.

Сьогодні можна сперечатись щодо ролі революції в історії української культури. Очевидно те, що вона стала рушійним імпульсом для цілої когорти молодих талантів, що за інших умов не мали б можливостей проявити вповні свої літературні амбіції. 20-ті роки стали часом нової контраверсійної інтелігенції, що хоч і спиралась на культурний спадок Косачів-Драгоманових, проте, маючи інші коріння та переживши криваву ейфорію революційних подій, набула особливого забарвлення. Бурхлива епоха потребувала художнього фіксування, що оперативно могла забезпечити поезія, яка найточніше відтворює емоції миттєвостей. Один за одним появляються нові імена поетів-революціонерів: Миколи Хвильового, Еллана Блакитного, Володимира Сосюри, Дмитра Фальківського тощо. Не оминула революційна муза і Євгена Григорука.

Народився майбутній поет в селі Троянці на Поділлі 26 грудня 1898 року. Рано втратив батька, а у вісім років став круглою сиротою. Отже дитинство довелось провести в селі Полянецькім на Одещині у свого діда, «сухого, черствого» селянина. Як пише Б. Сазанський, один з перших критиків, що звернув увагу на творчу біографію поета: «Григорук виніс важкий тягар життя наймита, працюючи в куркулів на економіях» [1, с. 136]. Проте юнак був обдарований колосальним бажанням отримати освіту. Він закінчує початкову та вищу початкову школу в Балтії. У 15 років, підчас Першої світової війни, Григорук склав іспит до Феодосійського вчительського інституту. Провчивсь рік, він опиняється у вирі революційних подій. З доволі фрагментарних відомостей про життя Євгена Григорука 1917—1920 років дізнаємось, що юнак не всидів в інституті і брав активну участь у діяльності організації російських лівих есерів (борбистів). В результаті ідеологічних блукань Євген переходить у табір більшовиків. На жаль, наявні факти про світоглядні шукання Григорука суперечливі й, очевидно, деякі з них свідомо замовчані. Один з нечисленних дослідників життя та творчості поета Володимир Гадзінський у передньому слові до видання творів Є. Григорука зазначає: «У час жовтневої реакції виступає він, не звертаючи уваги на велику небезпеку в місцевому «Пролеткульті», як ярий прихильник пролетаріату і ворог гетьмана та Петлюри. У ті бурхливі роки перших революційних поривів і щораз глибшого розливу так соціальної, як і національної боротьби на Україні дозріває Євген Григорук. З одного боку, він стає свідомим національно, але зразу переходить в табор революції проти жовто-блакитноі України Центральної Ради, як також услід за тим проти гетьманської реакції. Він зливається з рухом національного відродження України, але в його робітниче-селянськім розумінні, на боці більшовиків і радянської влади» [1, с. 6]. Допоки залишається незрозумілим, що під час праці серед російських есерів вплинуло на формування національної свідомості юного Григорука. Проте цілком очевидно, що це був серйозний поштовх, який неабияк вплинув на подальшу діяльність письменника.

В історії української літератури Євген Максимович залишився в двох іпостасях: видавця і поета. На професійне покликання перетворив Григорук свою пристрасть до книги, яку привила ще в шкільні роки вчителька російської літератури Євгенія Львівна Гаудич. Видавничу роботу Євген почав ще в Умані в якості завідуючого відділом друку, займаючись одночасно редакторською та коректорською роботою. Згодом Є. Григорук потрапляє до Києва, працює в Губнаросі і в політичному Управлінні київської військової округи начальником редакційного відділу. Дуже скоро починає виявляти себе як вмілий організатор видавничої справи, що було особливо складно під час короткої польської окупації Києва 1920 року. В. Гадзінський подає текст підпільного мандату № 345 від 29 квітня 1920 року, відповідно до якого Є. Григорук «у польському запіллі працює як член Правобережної трійки ЦК КП(б)У і завідує її видавничим відділом» [1, с. 4]. В той час він видає три номери партійної нелегальної газети «Червона Правда». 1920 року Григорук організовує «Видавництво Політуправління Київського Окрвійськкомата» и Агитиздат Губкома, який згодом був переорганізований у київську філію «Державне видавництво». Слід зазначити, що умови роботи пореволюційного видавництва були вкрай важкими: «...відсутність паперу, фарб, коли складачі порозбігалися на село та рідко траплялося відшукати доброго метранпажа, коли машини були порозбивані й зимою в друкарнях дикий холод» [1, с. 13]. Однак видавцеві вдалось згуртувати навколо себе київських вчених і письменників, запаливши їх своєю одержимістю у прагненні випускати якісні книги.

Безперечно, першочерговим завданням на той час було видання революційно-пропагандиської літератури. Є. Григорук заснував серію видань «Історично-революційна бібліотека», в рамках якої вийшли праця професора Павлова-Сільванського «Павло Іванович Пестель»; «Джузеппе Гарібальді» С. Степняка; «Революційні відозви до українського народу» В. Маяковського; «Туди й назад» Л. Троїцького. У своїй рецензії на ці видання професор В. Данилевич зауважує: «З друкарського боку "Історично-революційну бібліотеку" видано дуже гарно й чепурно» [1, с. 15].

Проте, як зазначають бібліографи, це була лише частина того обсягу роботи, з якою справлявся Григорук. Основну увагу він приділяв видавництву української книги. З його ініціативи було впроваджено видання серії «Універсальна бібліотека», що складалась переважно з творів українських письменників. Під керівництвом Євгена Максимовича у спів-редакторстві з поетом-«неокласиком», авторитетним літературознавцем Павлом Филиповичем був виданий 15-тисячним тиражем збірник, присвячений Т.Г. Шевченкові. Книга отримала схвальну оцінку як високохудожнє видання. Не менш актуальною на той час була Григорукова передмова до збірника «Великий бунтар», метою якої був аналіз «соціального змісту» творів Кобзаря. Впродовж 1920 року один за одним починають виходити твори Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Франка, С. Васильченка, В. Винниченка. Під керівництвом Є. Григорука публікується збірник «Нова українська поезія», впорядкований М. Зеровим.

Ентузіазм і потужна енергія Євгена Григорука не були непомічені більшовицьким керівництвом. У травні 1921 року з Києва його переводять працювати у Правлінні ДВУ в тогочасній українській столиці Харкові.

Однак працювати тут Григоруку довелось недовго, у листопаді 1921 року його переведено у Москву, де він завідував сектором Держвидаву. Причини таких змін достеменно невідомі. В. Гадзінський припускає, що Євгена Максимовича не задовольнили харківські умови як у побутовому, так і професійному плані [1, с. 16]. Новостворена столиця УРСР мала обмежені поліграфічні можливості. Крім того, бракувало наукових та літературних сил, що тільки-но почали створюватися серед колишніх революціонерів, робітників, селян, яких вабила столиця та мистецький світ. Не останню роль, на нашу думку, зіграла націоналістична спрямованість самого Євгена. В нашій історії маємо чимало прикладів, коли доля українського інтелігента була докорінно змінена владною рукою Російської імперії, у разі якщо він проявляв особливий талант і енергію в утверджені національної культури. Методом виховного пресингу могли бути не тільки репресії, але й покарання «підвищенням», що вимагало переїзду до імперської столиці. Пригадаймо життя Климента Квітки, Миколи Зерова, Олександра Довженка.

Судячи з щоденників Валер'яна Поліщука, Євген Григорук був далеко не спрощено-червоним глашатаєм ідей інтернаціоналізму. Так, В. Поліщук вважає, що переїзд з Києва (а пізніше, вочевидь, в Москву) був пов'язаний з забороною друкувати художні твори та літературу про мистецтво, оскільки його інкримінували публікацію контрреволюції, в рамки якої потрапив і доробок Лесі Українки [5]. «Вигнання» породжує особисту душевну рану Євгена, що знайшло своє відображення в творчості поета.

Перебування в Москві далеко не сповільнило ритму життя Євгена Григорука. У виданні «Книга и ее работники», що з'явилось 1926 року в Москві, розміщена стаття «Е.М. Григорук на Украине и в Госиздате», де детально описується тогочасна атмосфера у видавництвах, що нагадувала воєнні баталії. Будучи завідуючим видавничим сектором Держвидаву, Євген Максимович проявив неординарні здібності організатора. Незважаючи на те що пріоритетним вважалось видавництво революційних агіток, Григорук гостро усвідомлював крайню потребу видання художньої літератури для формування повноцінної нової інтелігенції, виховання естетичних смаків на класичних зразках російського та європейського письменства.

Шалений темп життя все більше віддаляв Григорука-видавця від Григорука-поета. Ця друга іпостась Євгена хоч і мала визнання серед тогочасних критиків, але не отримала належного розвитку. На зауваження друзів щодо необхідності писати і публікувати власні твори Євген Григорук відповідав: «Хороших письменників багато, а революційних видавців мало». На сьогодні творчість поета майже невідома і абсолютно недосліджена.

Почав писати Євген Григорук у 18 років. Перші поетичні тексти Григорука, що були написані російською, цікаві, на думку Гадзінського, «з боку вияснення літературного смаку» автора [1, с. 7]. Дослідники вважають очевидним вплив російських символістів, Новаліса, Едгара По та Соломонових пісень. «Українізація» Григорука співпала з формуванням УРСР. Поет друкувався рідко, а окремою книжкою за його життя вийшла тільки агітка «Звідкіль пішли бандити». Лише 1928 року побачила світ у Харкові збірка «Є. Григорук. Твори», що була перевидана у Києві 1962 року (упорядник та автор передмови — І. Дузь).

Поезії Євгена Григорука отримали суперечливу оцінку. З одного боку, критика підтримувала «велетенський ентузіазм, розмах, енергію» поета-агітатора, а його вірші «Марш перемоги», «Боротьба» та інші завдяки «мотиву життєстверд-жуючого начала Жовтневої соціалістичної революції» [2, с. 8] звучали в унісон з оптимістичним духом епохи. Проте авторові дорікали за брак «простоти та натуральності», як у В. Сосюри [4, 117], «багатства мистецького», як у В. Чумака [1, 24]. Як зазначив Є. А. Крижанівський, «в цього поета, комуніста і професіонального революціонера політична свідомість далеко обганяла естетичні смаки» [4, с. 117]. Особливою вадою вважались мінорні настрої у поезіях. Зокрема соцреалістична критика вбачала «поряд з гімнами боротьби і маршами перемоги <...> чимало болючих інтелігентських рефлексій, що відбивають боротьбу між старим і новим в душі поета [4, с. 118]. Доволі важко пояснити походження «старих інтелігентських рефлексій» у двадцятитрьохрічного письменника. Слід відзначити, що депресивні мотиви раз-по-раз виникали в його віршах. Навіть в найоптимістичніших віршах Григорук використав згущені барви, жорсткі образи крові та смерті:

...Душу воскресить,
що сумно смерти жде
і серце чулеє тремтить:
буде, буде, буде...

(«Introduction») [1, с. 40]

Боляче поет переживав пореволюційну руїну та голод, що відбилось в його віршах «Одчай» та «Степ»:

Над заводами зло-безсилими,
По підвалах, де владар бруд,
Прошуми холодними крилами,
обійми неприкриті груди.

(«Одчай») [1, с. 42]

Неодчепний, невсипущий голод,
після злої, чорної спраги
все міцніш стискає люте коло,
все сміліше ходить навкруги.

(«Степ») [1, с. 44]

Причиною подібного світосприйняття могли стати творча нереалізованість українського діяча, складні умови життя, слабке здоров'я та трагічне передчуття скорої смерті. Най-гострішого драматизму набуває вірш «Багряною полосою», написаний 29 травня 1922 року:

...Да его возвеличит
Весь твой теперешний зрак:
Каждый жучок могильщик,
Каждый в брюхе червяк...
...Не камень будет — бурьяны.
Не крест над тобой — ковыль.
И ветер шальной и пьяный.
Развеет черную пыль...

[1, с. 22]

Ця поезія стала останньою в житті Євгена Григорука. Змучений напруженою роботою, тяжкими хворобами, він їде в Ялту з надією на відпочинок та одужання. Однак запізніле лікування не справдило сподівань поета. 22 жовтня 1922 року він помирає у віці 23-х років. Його поховано на Полікурівському пагорбі, на Іоанно-Златоустівському кладовищі, неподалік від могили відомого російського художника Васильєва. На надмогильному пам'ятнику викарбувані слова: «Другу книги / Госиздат».

На жаль, на сьогодні достеменно невідома навіть причина смерті поета. Лише в довіднику «Памятники Ялты» вказується: «В Ялту приїхав 1922 р. важкохворим (страждал на туберкульоз) і невдовзі помер» [3, с. 101].

Проживши блискавично коротке життя, Євген Григорук встиг зарекомендувати себе талановитим організатором видавничої справи та залишити поетичну спадщину, яка посіла гідне місце в доробку поетів постреволюційної доби. Його неординарна постать, що стала символом буремної епохи «Розстріляного Відродження» та досягнення у створенні української книги, заслуговують на подальше вивчення та вшанування.

Література

1. Григорук Є. Твори. — Харків: ДВУ, 1928. — 140 с.

2. Григорук Є. Твори. — К.: Рад. письменник, 1962.

3. Гурьянова Н.М., Гурьянов Н.А. Памятники Ялты: Справочник. — Симферополь: Таврия, 1985. — 195 с.

4. Історія української літератури: У 8 т. — Т. 6 / Під ред. С.А. Крижанівського. — К.: Наук. думка. — 1970. — 514 с.

5. Поліщук Валер'ян. Із неопублікованих щоденників (1917—1927) // Дзвін. —1991. — № 3. — С. 150.


 
 
Яндекс.Метрика © 2024 «Крымовед — путеводитель по Крыму». Главная О проекте Карта сайта Обратная связь