С.А. Кочерга. Леся Українка і сім'я Комарових

Українську Одесу на межі XIX та XX століть не можна збагнути і осягнути без вивчення постаті Михайла Федоровича Комарова та його сім'ї. Мало не кожний документ, кожний факт, пов'язаний з родиною Комарових, нині набуває значно ширшого масштабу, оскільки містить важливу інформацію для характеристики доби, віддаленої від нас на ціле століття.

Глава сім'ї — Михайло Федорович Комаров — посідає в історії української культури почесне місце як літературознавець, етнограф, бібліограф та видавець. Справжній подвижник книги, на громадській ниві він намагався підтримувати українських письменників, мав надзвичайно широке коло знайомств. Серед приятелів Комарова — чимало письменників, життя і діяльність яких тісно переплітаються з Кримом. Зокрема завдяки Комарову Михайло Коцюбинський отримав місце в філоксерній комісії, а відтак доля закинула талановитого прозаїка в наш край, що став імпульсом до пошуків нових форм у літературному письмі.

Народився М.Ф. Комаров на Катеринославщині 1844 року. Навчався в Харківському університеті, у якому було чимало любителів української словесності. Особливо великий вплив на молодого Комарова мав Яків Щоголів, поет-романтик, автор першого віршу про Ялту. Після закінчення університету (1867 р.), М. Комаров оселився в Острогозьку Воронезької губернії, але не припинив свої проекти щодо популяризації української мови. Практикує як перекладач, одна з його робіт стала першою книгою, яку прочитала Леся Українка. Пізніше жив чотири роки в Києві, Умані, де активно займався культурницькою роботою, збирав матеріал до словника української мови, захопився проектом створення бібліографії української книжки. М. Комаров склав першу бібліографію В.С. Руданського. За підтримки О. Кониського налагодив ділові стосунки з галицькими літературними колами, чимало літературних оглядів та перекладів опублікував в львівській пресі.

1888 року М.Ф. Комаров переїжджає до Одеси. Тут він очолив громаду та її словникову секцію. Одеса на довгі роки стала рідним містом для М. Комарова. Тут він і помер 1913 року, на 5-й день після смерті Лесі Українки.

Стосунки родин Комарових і Косачів завжди приваблювали дослідників, оскільки є прикладом унікального побратимства. За спогадами Ольги Косач-Кривинюк, відвідини Комарових в Одесі були найяскравішими: «Чи не найбільшу ж приємність ми — Косачі — мали збираючись у любій родині Комарових і провадячи час у цікавих розмовах <...>, слухаючи музику (Маргарита хороше грала), ми, молодші, часами танцюючи, а старші, дивлячись на наші танці, читаючи щось нове...» [3, с. 105—106].

Як відомо, в обох сім'ях було Четверо доньок. Старшій з Комарівен — Маргариті (1870—1929) пощастило стати найближчою подругою Лесі Українки. Вельми промовистим є надпис поетеси на фотографії, подарованій подрузі: «Квітці Маргаритці від сестри Лесі». В свою чергу вона зберігала світлину, на звороті якої було написано: «Коханому моєму другові, дорогій сестрі Лесі від Маргарита».

Дружба між дівчатами розпочалась влітку 1888 року. Перетнувши всю Україну, Леся побачила «великеє місто», ім'я котрому — Одеса. Проте не «будинками високими», не гамірними вулицями зачарувала Одеса юну поетесу. Тут вона вперше відкрила для себе морську стихію, яка виявилась такою близькою дівчині, що виросла під колискові пісні густих волинських лісів.

Там друга в прихильній дівчині
Знайшла я. І моря красу споглядали
Не раз ми при тихій годині, —

писала Леся Українка у циклі «Подорож над морем». Чверть століття Леся і Маргарита перебували в полі зору душі одна одної. Бували і паузи непорозуміння, проте недовгі, а на материні сумніви Леся відповідала: «...Маргариту я дуже люблю, раз назавжди» [6, т. 10, с. 405]. Маргарита повсякчас демонструвала свою відданість посестрі та розуміння її непростої особистості. Разом з тим була вдячна за тепло і сердечність з боку Лесі.

Спільною пристрастю для обох дівчат став театр. Ще під час гостювання з родиною в Одесі Леся Українка часто ставала ініціатором «улаштування живих картин», в яких вона брала участь як автор і костюмер, а Ольга і Михайло Косачі та сестри Комарівни були виконавцями. Вразлива та емоційна Маргарита мріяла стати актрисою, була великою шанувальницею українського театру. їй пощастило бути знайомою з багатьма артистами, у тому числі і з Марією Заньковецькою.

Своє захоплення театральною зіркою дівчина неодноразово висловлювала у листі до Лесі, як-от: «Ти бачила Заньковецьку? Боже, як вона чудово грає! Забуваєш весь світ і душею переживаєш все те, що й вона. Скілько живої правди, сили! Її гра чарує, якось западає в душу, неначе щось рідне та миле, як та тиха та маняча мрія, котра затягує чоловіка в даль і примушує все, все забувати» [4, с. 111]. На одній з вистав емоційна Маргарита навіть втратила свідомість, про що також розповідала у листі до Лесі: «Потім соромно мені було, що це як якась «нервная барышня», але що ж я буду робити, коли не можу» [4, с. 111].

Маргарита Комарова зарекомендувала себе літературним організатором. Маючи за зразок київську «Плеяду», опираючись на традиції «Старої громади» в Одесі, їй вдалось об'єднати одеську молодь, закохану в українське слово, що робила свої перші творчі кроки, у літературне товариство «Молода громада». 1893 року Маргарита Комарова вийшла заміж за Михайла Сидоренка, професора мінералогії Одеського університету. Подружнє життя, особливо син Юрко, вимагало дедалі більше уваги Маргарита. Але коло її зацікавлень не змінилось упродовж всього життєвого шляху.

Свого часу Маргарита Комарова писала про двадцятирічну Лесю: половину свого життя віддала за те, щоб вона була здорова. А через два десятиліття, за півроку до свого останнього подиху, Леся пише до Маргарита: «...ти не раз доказувала мені ділом твою справді щиру і незламну приязнь» [6, т. 12, с. 431].

Другою дитиною в сім'ї Комарових була Люба, котру назвали на честь матері. За прикладом друзів Люба також брала участь у літературному товаристві «Молода громада». Після закінчення одеської гімназії Люба виїхала за кордон, оскільки в царській Росії вищу освіту жінки отримати не могли. У французькому місті Монпельє вона навчалась на медичному факультеті університету, де захистила дисертацію на звання доктора медицини. А далі — знову Одеса, нелегка служба в дитячому притулку. Вона стала матусею для багатьох підкинутих дітей, а одну з них — дівчинку Віру — удочерила. До речі, Віруню неодноразово згадує в листах Леся Українка, називаючи її за золотисту голівку «Левенятком».

Не зник і потяг до літератури, який прищепив Любі батько. Досконало володіючи французькою мовою, вона зайнялась перекладом. Найбільшим досягненням Комарової-перекладача можна вважати українське видання роману В. Гюго «Дев'яносто третій рік» (1928), над яким вона працювала разом з сестрою Лесі Українки Ольгою Косач-Кривинюк. Свічка Любиного життя загасла у страшний для України 1937 рік.

Серед п'яти дітей Комарових особливої уваги заслуговує постать доньки Галини. Вона проявила справжній письменницький хист і залишила літературний спадок, що отримав схвалення сучасників. Однак з часом ім'я Галі Комарової призабулось, а її доробок опинився на маргінесах, куди проникають тільки найдопитливіші літературознавці.

Біографічні відомості про поетесу досить скупі. Галина Комарова народилась 30 березня 1877 року в Острогожську, що на Воронежчині. Змалку захворіла на сколіоз. Перші публікації Комарової побачили світ 1900 року на сторінках журналу «Літературно-науковий вісник». Згодом зважилась на видання власної збірки поезій, що вийшла в Одесі 1905 року. Деякі публікації Галини Комарової знаходимо в інших тогочасних виданнях, як-от: «Киевская старина», «Зоря», «Акорди», «Досвітні огні», «Розвага». Окремо опублікована її поема «Роксолана». Проте фізична недуга сприяла духовому зросту. Галина мала право взяти за девіз відомі слова Лесі Українки, до якої вона ставилась з особливим пієтетом, — «Contra spem spero».

З роками Галина Комарівна все рідше пише поезії, береться за перо здебільшого як редактор, інколи — як перекладач. Одеська земля прийняла тіло третьої з сестер Комарових у 1938 році. Варто підкреслити, що творчість Галини Комарової вельми суголосна мотивам юної Лесі Українки. Її вірші — це не лише пейзажі чи мереживо дівочих мрій. Дещо в унісон з поетами, що сповідували народницькі стереотипи, але безсумнівно щиро і палко, Галина Комарова закликає не краяти чуле серце «малюнком щастя чарівного», якщо навколо панують нудьга і горе. Перед нами — типовий інтелігент-будитель, який не лише співчував обездоленим, але й відчував свою місію підняти громадську думку на захист їх прав.

Чи бачиш сльози ті пекучі,
Чи чуєш брязкіт кайданів?
О, не співай пісень безжурних,
Не присипляй твоїх братів!

[5, с. 188]

Глибока повага до розуму, відваги, чистоти будителя-інтелігента поєднані у епічній поезії Комарової «Гіпатія». Образ світової культури, який використовує поетеса, є відбитком вічної теми: месія і народ, яку свого часу блискуче інтерпретували Леся Українка, Іван Франко, Ліна Костенко та інші. Синтез емоціо і раціо, що сконденсований в цій поезії, робить її однією з найцікавіших в доробку Галини Комарівни.

Заслуговують уваги досі неопубліковані листи Галини Комарової, адресовані Ользі Косач-Кривинюк, з якою у неї на багато років склались такі ж приязні стосунки, як у сестри Маргарити з Лесею Українкою. Важливим документом страшних подій в Одесі під час Першої російської революції є лист Комарової від 10 січня 1906 року. Реакція, яка прийшла на зміну періоду оптимізму, певності у справедливості вимог, стала справжнім шоком для тогочасного суспільства. Погроми докотились до шкіл, гімназій. З жахом розповідає Галина подрузі про те, що за три дні погрому тільки в лікарню, де працювала Любов Комарова, було привезено 600 ранених. Сама Люба з ранку до глибокої ночі робила перев'язки, буквально промочуючи ноги в крові.

Наймолодша з дівчаток в родині — Віра (народилася 1879 року). Вона закінчила з золотою медаллю приватну жіночу гімназію в Одесі, згодом навчалась в школі малювання, яке вважала своїм покликанням. Свій альбом малюнків як знак щирої любові та поваги Віра подарувала Лесі Українці. 1900 року дівчина вийшла заміж за військового лікаря Єлисея Волянського, що родом був з Поділля. Дружкою на весіллі у Віри була Ольга Косач, з якою Кома-рівна особливо зблизилась у Колодяжному, куди приїжджала в гості разом з Галиною. Волянський стрімко просувався у своїй медичній кар'єрі. Захистив дисертацію на звання доктора медичних наук. Проте не переставали хвилювати медика і проблеми українства, національної культури. У галицьких виданнях Єлисей Волянський опублікував кілька своїх публіцистичних статей під псевдонімом Лесько Срібний.

Лесі Українці менше довелося спілкуватися з Вірою, ніж з її сестрами, але й на відстані вона пильно стежить за новинами у сім'ї Волянських, що за вимогами служби час від часу змінювала місце проживання. У 1902 році Леся з радістю повідомляє родичам, що у Віри народився другий син. На відстані також зуміли подружитися діти з сім'ї Волинських та Кривинюків. Найдовший відтинок сімейного життя Віра та Лесь провели в Криму. Мешкало подружжя в Керчі.

Коли не стало чоловіка (1932 г.), Віру запросила жити в свою сім'ю донька (також Віра). Отож опинилась найменша Комарівна в Сибіру. Далеко від рідного краю, у російському місті Свердловську, 1963 року вона знайшла свій останній спочинок.

З епістолярію Галини Комарової можна дізнатись про страшне полювання НКВД за національно свідомими людьми у пореволюційний період. Наприкінці 30-х років хвиля переслідувань досягла і Комарових. Під час обшуку забрали все цінне з квартири, згодом і саму квартиру, і тільки завдяки тому, що Галя лежала «напівтрупом», сім'ї залишили одну кімнату.

Сім'я так бідувала, що довелось продати майже весь одяг. Незабаром арештували Богдана, брата сестер Комарових, якому інкримінували шпигунство на користь німецької і японської розвідки. Викликали в НКВД майже всіх рідних, били, калічили.

Свої оцінки та психологічні характеристики Галина Комарова супроводжує лейтмотивним, гуманістичним по суті відчуттям вини, характерним для інтелігентів покоління Лесі Українки. «Ну, що варт вся людська культура, велична наука, — запитувала вона, — коли може статися таке? І в що можна вірити після того? Все осоромлено, оганьблено, залито кров'ю, закидано брудом, знівечено. І такий безкрайній гріх панує скрізь. Всі ж винні в тім, що сталося: одні словом і ділом, другі мовчанням і безділлям» [1].

Отже, вивчення контактів між Лесею Українкою та родиною Комарових відкриває перспективи глибшого висвітлення способу життя та світоглядних переконань української інтелігенції кінця XIX — першої третини XX століття.

Література

1. Архів Лесі Українки у Слов'янській бібліотеці у Празі. LU5/60/00.

2. Комаров Богдан. Дещо про одеські зустрічі // Спогади про Лесю Українку. — К.: Дніпро, 1971. — С. 131—152.

3. Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. — Нью-Йорк, 1970.

4. «Листи так довго йдуть...» Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі / Упор., передмова та прим. С. Кочерги. — К.: Просвіта, 2003. — 308 с.

5. Міщенко Леоніла. Сорок українських поетес: Антологія. — Львів, 2002. — 436 с.

6. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. — Т. 10—12. — К.: Наук. думка, 1978.